Новини

Для ІТ-шника та громадського діяча, керівника благодійного фонду “Реконструкції та розвитку України” і керівника Агенції Відбудови України, киянина Артема Гончаренка БІГ-регіон став практично рідним ще за мирних часів. Тут жили й гуртувались його друзі й колеги – фахівці креативної індустрії. До Бучі та Ірпеня і сам Артем свого часу приїхав для того, щоб активніше співпрацювати і спілкувалися з друзями, разом впроваджувати спеціальні проєкти, що стосувались розвитку цих міст, і навіть проєктував житловий комплекс, у якому хотів би жити.…

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Артему довелося евакуюватися… власне додому, в Київ, щоб вивозити своїх друзів та колег-дівчат у безпечніші регіони. Квартира у Бучі, яку він свого часу орендував з друзями, була пошкоджена обстрілами… Та Артем мріє повернутися назад, до мирного життя, а нині бере активну участь у створенні проєктів відродження БІГ-регіону, і навіть знає, звідки можуть “прийти” кошти.

«…хтось був готовий заплатити за автомат…»

«До повномасштабної війни у БІГ-регіоні учасників спільноти з креативної індустрії було понад дві тисячі. Вони жили, працювали, мріяли, ходили містом, яке функціонувало. Місто жило, розвивалося і вони хотіли зробити його ще кращим. Разом із забудовниками було створено проєкт житлового комплексу, в якому були враховані потреби ІТ-спільноти. А потім… потім, після російського вторгнення, ми побачили руїни…, – розповідає Артем Гончаренко. – Мої друзі, які жили у Бучі, в Ірпені, брали участь у звільненні міст. Хтось із них був добробатівцем, хтось у ДФТГ, хтось у ЗСУ, а хтось у Нацгвардії… Інша частина нашої спільноти стали на волонтерську стежку, створили свою волонтерську організацію благодійний фонд “Реконструкції та розвитку України”. І тією командою, якою працювали до повномасштабної війни, ми почали підтримувати хлопців, чим могли».

Артем ділиться думками про те, що не до всіх одразу прийшло усвідомлення того, що треба захищати Батьківщину. Хтось поїхав у безпечніші місця. Проте багато з тих, хто став на захист Бучанщини, самі десь взяли зброю: хтось із дому приніс рушницю, хтось у когось позичив, хтось був навіть готовий заплатити за автомат, хтось здобув трофейну зброю – відібрав у окупанта… Люди захищали свій край.

За словами Артема Гончаренка, дуже багато людей з Бучі, Ірпеня під час окупації зі зброєю в руках організували своєрідний партизанський рух.

Це було нелегко насамперед психологічно, адже все те відбувалося в умовах інформаційної блокади. Не було зв’язку із «зовнішнім світом», люди не знали, що насправді відбувається, а росіяни їм казали: «Вас сдали, вы уже с нами, согласитесь с нашим режимом». І ось у цих умовах наші партизани боролися з окупантами, та вірили в Україну, і в те, що ніхто не здав Бучанщину.

Дехто із друзів та колег Артема, хто захищав Україну на півночі, півдні, сході нашої країни, уже ніколи не повернеться додому…

«Найважче – коли ти ще увечері збираєш для захисників допомогу, плануєш відправляти, а вранці тобі вже кажуть, що цієї людини більше немає… Або коли ти нещодавно ще бачив друга за комп’ютером, він був веселим і усміхненим, а через тиждень ти дізнаєшся, що він загинув… Всі ті, хто загинув за Україну, хто захищає Україну від ворога нині, заслуговують на величезну повагу. А ті, хто пережив окупацію і вийшов з неї, заслуговують не меншої поваги. Бо їм довелося винести нелюдський жах і біль», – зауважує Артем.

Прихисток на Тернопільщині

Він може розповісти чимало різноманітних історій, якими з ним ділилися його підопічні, які вийшли з окупації. Адже фонд “Реконструкції та розвитку України” підтримував не тільки захисників, а й мирних жителів БІГ-регіону, яким довелося тікати від війни, від окупантів, рятувати життя своє і своїх дітей… Для них фонд організував прихисток на заході України, де люди могли отримати не лише елементарну підтримку для виживання, а й почути добрі слова і одержати консультації, яких потребували.

На базі одного з центрів на Тернопільщині фонд організував гуманітарний штаб, і облаштував “пункт незламності” для людей, які вибиралися з окупованих міст. З небезпечних зон їх відправляли потягами на західну Україну, а потім цих людей брали під свою опіку волонтери.

Артем Гончаренко розповідає, що вони з потягів людей забирали автобусами і везли на облаштовану локацію. Там для них уже було підготовлено все, що треба на перший час – одяг, взуття, харчування…

Однак навіть якщо все підготувати, проблем вистачало, адже люди приїжджали знервовані й налякані, і їх насамперед треба було заспокоїти, вивести із стану постійної напруги…

Люди шукали місце, куди не летять ракети

Багато хто відразу запитував, як дістатися далі до Європи. Та волонтери старались їх затримати хоч на день, щоб вони трохи передихнули, і визначалися, як бути далі. А потім – хтось їхав у Польщу, Словаччину, інші країни ЄС, а хтось залишався в Україні… З деким і зараз Артем контактує.

«Я й досі спілкуюсь з однією родиною, яка живе неподалік Бучі. Це жінка, чоловік якої воює, і четверо дітей. Їх до нас привезли першим евакуаційним потягом і вони з нами були дуже довго. Коли родина виїжджала із зони бойових дій, то хотіла знайти прихисток там, де немає ракет. А на Тернопільщині – я не можу сказати, мало чи багато там було ракет. Але коли вони побачили, як винищувач гнався за ракетою, яка потім впала в полі і розірвалась… Я пам’ятаю очі цих людей, вони повибігали і знову хотіли кудись тікати, ловити перший-ліпший автобус, маршрутку і кудись їхати – можливо, в Європу, бо туди начебто не долетить… А ще пам’ятаю їхні очі, коли ракета впала у Польщі на кордоні, у Люблінському воєводстві. «У Польщі теж небезпечно, що нам робити?», – запитували вони.

«Ми намагалися дати їм все, що було в наших силах. Проводили заняття з малювання, організували клуб любителів книжок, переглядали відео… Ми прагнули звільнити їх від негативу. Навіть відключали вай-фай увечері, щоб вони не нервувалися через важкі новини. Прагнули максимально обладнати сховище, щоб під час повітряної тривоги люди не отримали ще однієї травми», – розповідає Артем.

Ця родина повернулася додому, до Бучі, коли навіть ще не все було розміновано. А повернулися тому, що це їхній дім. Як би добре не приймали в евакуації, все одно хочеться додому…

Ця психологічна травма надовго…

«Що найбільше вразило у містах Приірпіння після деокупації? Ці емоції складно передати словами. Коли раніше бачив живе квітуче місто, а тут приїжджаєш, і знаєш, що ця площа замінована, а на цій площі розстрілювали людей, а тут, на розі будинку, де ти раніше бачив дерево, зараз величезна прірва, нема доріг, зруйновані мости… Як передати цей біль?

До того ж, без проходження спеціального інструктажу не можна було пересуватися містами, адже потрібно дотримуватись правил безпеки. Цей інструктаж також підсвідомо напружував, хоч його логіка була зрозуміла.

Мій батько і молодший брат військові, ми їздили з ними в Ірпінський регіон, і вони мені казали: якщо ми тобі кричимо «лягай», ти на ходу вистрибуєш з машини і лягаєш.

А коли одягаєш бронежилет і розумієш, що ще десь є ДРГ, десь ще залишились російські окупанти, і коли усвідомлюєш, що люди в цьому живуть – як це передати словами? Вражає все…

Пам’ятаю, якось ми роздавали на околицях Бучі і Гостомеля допомогу людям, і в цей час залетів дрон. Так от, люди відразу почали ховатися в найближчі підвали і яри…

Навіть зараз, через рік, ці люди все ще сахаються, коли щось десь летить… Та навіть коли по вулиці з гуркотом приїжджає машина, щоб забрати сміття з баків, або коли бак перекидають у машину – ці звуки також лякають їх досі. І це буде ще дуже довго, це психологічна травма…», – ділиться роздумами Артем Гончаренко.

Щоб було зручно для громад

А далі – переходимо в розмові від емоцій у практичну площину, говоримо про відновлення БІГ-регіону і Приірпіння в архітектурно-будівельному плані, і не тільки.

Артем Гончаренко розповів, що на базі Немішаївської ТГ група молодих архітекторів розробила проєкт і почала будівництво соціального житла для постраждалих від війни родин, серед яких – і сім’ї загиблих військових. Уже закладено фундамент, спорудження триває.

Щодо проєктів, які стосуються перспективного комплексного розвитку міст і територіальних громад – група Артема Гончаренка працює з депутатським корпусом, – як районів, так і ТГ.

За словами керівника фонду, насамперед потрібно розробити загальну концепцію відбудови міст. Для цього треба визначитись, як найдоцільніше використати зранену війною територію, щоб це було і зручно для громади та кожного її жителя, і функціонально, і правильно технологічно. Тобто яку споруду краще відбудувати чи перебудувати, де раціональніше звести на місці розбомбленого будинку новий. Звісно, все треба робити з огляду на те, як це вплине на життя міста.

Власне, відповідна концепція і методики розроблені Мінрегіоном, але кожен випадок треба розглядати окремо. Наприклад, зруйновано пів будинку, тож треба визначитись, що краще і доцільніше – знести його повністю чи відновити.

«Або можна застосувати інший підхід – зробити такий будинок пам’яткою, розробити архітектурний проєкт, на базі якого цей будинок стане певним меморіальним ядром, а навколо нього – уже повоєнна забудова. Для майбутніх поколінь це буде наочною картиною того, що тут відбувалося під час вторгнення і окупації. Це буде місце пам’яті, місце жалоби. І такі проєкти потрібно втілювати – як пам’ятки, як нагадування про те, що тут відбувалося», – каже Артем Гончаренко.

Також він розповідає, що разом зі своєю командою брав участь у проєкті фільму «Буча», зокрема, розробляли сайт для популяризації фільму “Буча”, на прохання Міжнародного благодійного гуманітарного фонду «Bucha Help», допомагали в інших ІТ-нюансах. Наразі Артем разом з командою, яка знімала фільм, продовжує співпрацю у сфері впровадження проєктів житлового будівництва в околицях Бучі.

«Щодо соціальної інфраструктури – зараз ведеться розробка п’яти типових проєктів шкіл, садочків, спортивних комплексів тощо. До речі, щодо спорткомплексів – ми співпрацюємо з фізкультурно-спортивним товариством «Динамо Україна», що об’єднує спортивні підрозділи всіх силових структур, зокрема і базу Олімпійської підготовки. Вони готують олімпійців, вони, як ніхто, знають, як підготувати видатного спортсмена світового рівня, тож вони нам підказують, що було б доцільніше. Адже це теж – частина соціального відновлення регіону. А ще ми хочемо приєднати міжнародних партнерів, які зводитимуть нові житлові комплекси, відразу відбудовуючи частину соціальної інфраструктури. По Бучі та Гостомелю, наприклад, ми провели заходи задля залучення європейської спільноти, щоб вони пропонували для впровадження свої проєкти», – каже Артем Гончаренко.

Напрямок – на креативну індустрію

А ще він звертає увагу на сферу, що близька йому і за професійною спрямованістю, і за духом. Це – ІТ-технології, креативна індустрія, яку можна використати і для розвитку регіону, і для підтримки його жителів. Адже, як розповідає молодий ІТ-шник, саме цей регіон, розташований близько до Києва – Бучу, Бородянку, Ірпінь, Гостомель – уподобали для життя ІТ-шники та інші представники креативних індустрій. Зараз хтось із них у ЗСУ, хтось за кордоном, хтось на заході України, хтось уже повернувся. Але повернутися хочуть практично всі, аби жити і працювати у Приірпінні.

Те, що планує зробити Артем Гончаренко зі своєю командою у плані відбудови міста – це не тільки для бучанців чи ірпінців загалом, а й конкретно для своїх друзів. Отже, не бракуватиме і консультантів, і тих, хто готовий долучитися до втілення проєктів.

«Ми хочемо створити в Бучанському районі кластер креативної індустрії. Цей проєкт виношували ще до повномасштабної війни, адже так склалось майже стихійно, що в районі зосередились спільноти креативної індустрії, включаючи ІТ-шні. Спільно з місцевою владою хочемо цю діяльність відновити. Тоді відновиться й сплата податків, з яких майже 50% залишаються на місці, і за рахунок цього також можна фінансувати відновлення регіону.

А ще хочемо у межах цього проєкту допомогти знедоленим дітям. Я не прибічник системи соціального захисту в розрізі спорудження великих будинків для дітей-сиріт, а хотів би, щоб, за європейським концептом, цих дітей максимально влаштовували в сім’ї, займалися їхньою інтеграцією в суспільство, зокрема і шляхом допомоги у здобутті професій. І ось до нашої сфери ІТ, креативної індустрії можна було б їх залучити. Адже ці професії, як і ті, котрі отримують в будівельних вишах – архітектора, проєктувальника тощо – не мають територіальної прив’язки. Людина може жити в одному місці, а працювати в іншому. Вона може жити в Бучі, а працювати з усім світом. І це буде хороша підтримка для таких дітей, звісно, якщо вони захочуть здобувати запропоновані професії», – зауважує Артем Гончаренко.

Потрібна м’яка дипломатія

Ще одна проблема, яка болить Артему – це щоб світ не забув про воєнні жахіття, які пережила Україна, поки зло не буде покаране. Як приклад – досі не ідентифіковані понад 100 жителів, які загинули в Бучі. Це велика трагедія сімей, які шукають своїх рідних, це велика трагедія для всієї України. Покарати загарбників – винних як у конкретних локальних злодіяннях, так і у великому злочині проти України, можливо тільки за тотальної підтримки світової спільноти, на яку ми сподіваємось не менше, ніж на підтримку в наданні зброї і боєприпасів. І Артем Гончаренко стурбований тим, що нині зменшується рівень уваги зарубіжних країн до ситуації в Україні.

«Зараз суспільство в світі вже переключилось на інші аспекти – глобальної кризи, похолодання, потепління, екології тощо. Починають забувати про трагедію в Україні. Це неправильно. Тож я закликаю всіх, хто працює у креативній індустрії – ІТ-шників, дизайнерів, інших, хто працює за кордоном, вести так звану м’яку дипломатію, розказувати всім, що у нас відбулося. І я переконаний, що мої колеги з креативної індустрії можуть донести відповідні меседжі», – зауважує Артем.

Він зазначає, що креативні індустрії можуть також підштовхнути іноземних інвесторів до фінансової підтримки відбудови регіону.

Другим кроком має стати будівельний. Так, теоретично все можна порахувати. Але коли справа доходить до практичного втілення ідей, до фінансової частини – тоді й виникають труднощі. Адже де брати гроші, яких потрібно чимало. Артем Гончаренко повторює, що до запуску «фінансового двигуна» треба залучати ІТ-шників, представників креативної індустрії. Звісно, за допомоги місцевої  влади.

«Варто запрошувати ті компанії, з якими працюють мої колеги – ІТ-шники, мотивувати їх реєструватись в Україні, облаштувати у регіоні для них кластер. Тоді податки, які вони сплачуватимуть, наповнюватимуть бюджет цього регіону. Також вони зможуть інвестувати у будівництво своїх офісів, штаб-квартир… Ми розуміємо, що поки йде війна, вони не захочуть цього робити. Та ми можемо заманювати їх вигідним податковим законодавством, хоча це мала б бути глобальна реформа. Але місцеві бюджети можуть зробити дотації для таких компаній: виділити їм землю чи якісь приміщення, залучити фахові коледжі, університети…

Ми вже провели перемовини з кількома європейськими ІТ-шними компаніями, які готові відкритися в Україні, ми їх сконтактували з представниками влади, і далі вони вже ведуть свої перемовини. Це тільки питання часу – коли вони реально прийдуть», – зауважує Артем Гончаренко.